|
|
АНЖЕЛІКА РУДНИЦЬКА
«МИ ОБОВ’ЯЗКОВО ПЕРЕМОЖЕМО!»
Добре знана та шанована як в Україні, так і поза її межами Анжеліка Рудницька особливого представлення не потребує, тим паче, що й газетної шпальти не вистачить, аби описати усі таланти, які вона успішно розвинула у собі та продовжує їх вдосконалювати на радість численним шанувальникам свого різностороннього творчого хисту та непересічних організаторських здібностей, на радість усім, хто захоплюється її патріотичною громадською активністю та вишуканою вродою. В ексклюзивному інтерв’ю для «СПОРТИВКИ» співачка, телеведуча, художник, науковець, волонтер, президент мистецької агенції «Територія А» Анжеліка Рудницька чи не вперше розкрила яскраву грань своєї обдарованості, яка зазвичай залишалася поза увагою медіа, – безпосередню близькість до світу спорту змалку й дотепер.
- Анжеліко, у дитинстві ви водночас навчалися грі на фортепіано та займалися дзюдо, як так склалося?
- Любов до фізичної активності мені та моїй сестрі привив передусім тато. Він не тільки залучав нас до спорту своїм прикладом, адже успішно займався самбо, а мама, до речі, показувала хороші результати у бігу на довгі дистанції, але й щоразу купував нам найкращі спортивні товари. У нашій сім’ї завжди був найновіший інвентар – скакалки, звичайні та роликові ковзани, гантелі, м’ячі… Тож зрозуміло, що з нами дуже хотіли товаришувати й хлопці (усміхається).
Я росла дуже гнучкою, виконували досить складні гімнастичні вправи, як от, лежачи, діставала ступнями ніг до голови, викликаючи неабияке захоплення у тих, хто приходив до нас у гості. Змалку також полюбляла кататися на велосипеді. Та водночас я дуже хотіла займатися музикою, мріяла навчитись грати на фортепіано. І справді десь півтора-два роки після навчання у загальноосвітній школі я відвідувала і спортивну школу, і музичну водночас.
Дзюдо ж обрала тому, що у підлітковому віці змінилася – стала дівчиною з досить складним характером, з неабиякими вимогами до людей, які мене оточували. І я зрозуміла, що батьки вже не справляються зі мною і, щоб підправити характер, обрала вид спорту, в якому могла б позбуватися негативних емоцій і викидати адреналін, який мене переповнював.
- Якими були ваші спортивні будні? Чим запам’яталися змагання та чи досягли успіхів?
- З першого ж заняття дзюдо припало мені до душі – у секції мене дуже гарно прийняли, тим паче, що там займалися переважно хлопці, навіть кімоно та пояс викликали у мене захоплення. Тож я із завзяттям взялася до справи – дотримувалася режиму, намотувала кроси, старалася виконувати усі тренерські настанови. Щоправда, у контактному виді спорту не обходиться без ушкоджень – не оминула травма і мене. Згодом, коли у дорослому віці в мене виникла дуже серйозна проблема з хребтом та й загалом із пересуванням, лікарі не виключали, що однією з причин могла стати та давня травма… Але тоді молодий організм впорався з цим негараздом і незабаром я знову брала участь у всеукраїнському турнірі, де посіла третє місце в особистому заліку і у підлітковому віці виконала перший дорослий розряд.
Щоразу з усмішкою згадую двобій за бронзову медаль, хоча тоді мені було не до сміху, адже суперницею стала дівчина, мабуть, в півтора рази важча за мене з міцними м’язами. Я навіть перед початком поєдинку напівжартома показала тренеру, що втечу і не вийду на татамі. Звісно, я не втекла та ще й перемогла, при цьому у пригоді мені тоді став розум, адже статура у мене була тендітною, дівочою. Коли суперниця почала хапати мене, застосовуючи фізичну силу, я зуміла зробити підсічку, яка й стала вирішальною у двобої, тобто я тоді перемогла, обравши правильну тактику. Одразу після цього успіху тренер сказав, що тепер візьметься за мою підготовку дуже наполегливо та цілеспрямовано. Проте я у відповідь повідомила, що залишаю спортивну школу, адже головної цілі, яку ставила щодо приборкання норовливого характеру, я тоді досягла і свої внутрішні проблеми вирішила. Та фізичні вправи, кроси я відразу, звісно, не полишила…
- Цьогоріч у жовтні – ювілей Революції на граніті, однією з активних учасниць якої ви стали. Мабуть, спортивний гарт і характер допомогли вам гідно пройти це справжнє випробування для юної дівчини?
- Так, заняття спортом допомогли мені зміцнити досить м’який характер, додали рішучості, та я вважаю, що головне у будь-якій справі – бути переконаним у правильності того, що ти робиш і заради чого ти це робиш, і тоді фізичні випробування та ризики відходять на другий план, перестають бути важливими – так це сприймав, на моє переконання, кожен учасник Революції на граніті.
- Заняттями дзюдо ваша спортивна активність не обмежувалася, чи не так?
- Так, я дуже гарно вправлялася у стрільбі, досить часто мене брали на змагання і зазвичай я виконувала вправи останньою, щоб при потребі надолужити відставання і забезпечити пристойний командний результат. Але не скажу, що почувалася у тирі дуже комфортно. Більше того, за переконаннями я – пацифістка і рада, що мені ніде не довелося стріляти, окрім спортивних змагань. І хоч я багато разів бувала на фронті на сході України, та ніколи не погоджувалася на пропозицію постріляти з того чи іншого виду зброї. Наших героїв-військовиків я завжди підтримую своїм співом і щирими словами вдячності за той подвиг, який вони вчиняють щодня.
- Та є, мабуть, фізичні вправи, які ви не надто полюбляли?
- Звісно, що так. От, наприклад, необхідність стрибати у висоту на уроках фізкультури викликала у мене справжній жах (усміхається). Не надто вправною була я і футболісткою, хоча в університеті імені Шевченка у нас був найкращий тренер, відомий футболіст-динамівець Петро Слободян – він завжди підтримував, розумів нас. Та коли м’яч летів до мене, я тікала, замість того, щоб завдати удар (сміється).
- До футбольного життя долучалася і «Територія А», чи не так?
- Так, «Територія А» підтримувала і продовжує підтримувати команду зірок українського шоу-бізнесу. Якось я навіть була ведучою та коментатором товариського матчу на «Олімпійському» між командами зіркових ветеранів футболу та зірок-співаків – це був дуже веселий і цікавий досвід.
Долучаюсь своїми концертними виступами до традиційного «Кубка пам’яті Ларсона» – відомого репера та колишнього гравця ФК «Маестро».
- Чи цікавитеся спортом як уболівальниця, зокрема футболом?
- Зараз я уболіваю передусім за збірну України та цікавлюся її новинами, успіхами. І я також переконана, що у наших спортсменів надзвичайно високий потенціал у багатьох видах. Дуже прикро, коли наші атлети зазнають невдач не тому, що вони гірші, а тому що їм бракує впевненості, бракує переконання, що насправді ми, українці, – дуже круті, ми – супер, ми можемо і ми обов’язково переможемо!
- А яким є ваше ставлення до водної стихії?
- Кілька років тому поставила собі за мету переплисти чималеньке озеро біля Києва. Час від часу робила пробні запливи і зрештою реалізувала свій задум! Перепливла в одну сторону, трішки відпочила і вплав повернулася назад. При цьому ніхто мені комфортних умов не створював – навколо плавали люди, гойдалися човни… Зважаючи на колишні проблеми зі здоров’ям, вважаю цей вчинок своїм спортивним подвигом. Коли я розповіла про заплив моїй подрузі, олімпійській чемпіонці з плавання Яні Клочковій, вона запевнила, що я – справді молодець.
- Які у вас ще пріоритети та улюблені заняття на щодень?
- Якщо жартома, то зараз у мене улюблений вид спорту – «хто кого переспить», але займатися ним вдається не так часто, як хотілося б (усміхається). Велотренажер у мене вдома є, але, правду кажучи, роблю його щасливим своєю активністю не щодня (усміхається). А якщо серйозно, то я не їм м’яса, ніколи не вживала алкоголю, не палила, не вживала наркотиків – мені не потрібен допінг. Натхнення я отримую, коли бачу прекрасні пейзажі, коли спілкуюся з талановитими людьми, коли займаюся улюбленими справами. Наш час – надзвичайно дорогоцінний і не можна витрачати його на дурниці. Світ – прекрасний, тож треба шукати у ньому найкраще, самим ставати кращими і не підміняти чудове реальне життя шкідливим ілюзорним.
- Щиро вдячний вам, Анжеліко, за захопливу розмову та бажаю подальших яскравих успіхів у всіх ваших починаннях і здійснення мрій!
- Дякую навзаєм!
Ярослав РАЧКОВСЬКИЙ
«Спортивка». 2020 рік
|
|
|
|
