|
|
ІСТОРІЯ МЕГАПРОЄКТА
ПЕТРА. МЕГАПРОЄКТ ІЗ ГЛИБИНИ ВІКІВ
Величні архітектурні мегапроекти – характерна ознака не лише сучасного світу, але й давнини. Яскравим прикладом такого мегапроекту слугує Петра – столиця Королівства Едомітів, згодом столиця Набатійського Царства, головне місто нащадків Ісава. Давні майстри вирубали Петру у скелях, на висоті понад 900 метрів над рівнем моря і 660 метрів над навколишньою місцевістю, долиною Арави, у вузькому каньйоні Сік.
Перекази про загублене серед скель і пісків древнє набатійське місто не давали спокою європейським вченим і мандрівникам ще з часів хрестоносців. Ці землі у Середньовіччя контролювали племена бедуїнів і своєю неприступністю місцевість ще дужче хвилювала уяву. З плином часу Петра набувала рис східного Ельдорадо, доки врешті туди не потрапив швейцарський дослідник Йоган Людвіг Буркхардт.
З надією знайти Петру Буркхардт вирушив разом з караваном із Дамаску в Каїр. Наприкінці серпня 1812 року мандрівник зупинився неподалік від можливого місця розташування Петри. Буркхардт вільно розмовляв арабською, був одягнений як кочівник. Дослідник вмовив місцевих арабів провести його у древнє місто, сховане серед скель. Потрапивши згодом у Каїр, він повідомив про своє відкриття. Таким чином, Буркхардт першим із європейців нового часу побував у Петрі та описав її.
Перш ніж, розповісти про архітектуру Петри, варто зупинитися на історії її виникнення. Згадка про Петру як столицю Королівства Едомітів є у Біблії. Едоміти були переможені іудейським царем Амазаєю. У давнину цією місцевістю проходили два важливі торговельні шляхи. Один сполучав Червоне море з Дамаском, інший – Перську затоку з Газою біля узбережжя Середземного моря. Пов’юченим коштовними прянощами караванам, що вирушали від Перської затоки, тижнями доводилося мужньо витримувати суворі умови Аравійської пустелі. Одними з перших поселенців у долині Арави були набатійці – арабські племена, які кочували пустелею. Залишившись у цій місцевості, у VII ст. до нашої ери вони активно долучилися до будівництва міста у скелях.
Варто зазначити, що річний рівень дощових опадів у Петрі – лише близько 15 сантиметрів. Мешканці міста навчилися добувати воду з гірських джерел, вирубували канали і водойми безпосередньо у скелях. Як результат, майже кожну краплю води у Петрі та її околицях збирали і вміло зберігали. Завдяки воді, мешканці цієї місцевості мали змогу не лише тамувати спрагу, але й вирощувати врожаї та розводити верблюдів. Набатійці також оволоділи мистецтвом роботи з каменем. Поступово Петру було перетворено у неприступне місто-фортецю. Вона стала столицею Набатійського Царства. У місті каравани мали змогу набратися сил для подальшої подорожі – там на мандрівників чекали харчі, вода і місце для ночівлі.
Торгівля для мешканців Петри була дуже прибутковою справою, адже, окрім плати за їжу і за житло, заїжджі купці давали подарунки для охоронців, служителів храму і слуг царя. Продаж прянощів і пахощів у багатих європейських містах приносили величезні прибутки, тому торговців такі витрати не відлякували. Сотні років торгівля приносила Петрі великі багатства.
Архітектура міста, розташованого на перехресті цивілізацій, – суміш із різних культур і традицій. Численні споруди Петри – храми, палаци, гробниці, античний театр – будували у різні епохи і при різних господарях міста, серед яких були едоміти, набатійці, римляни, візантійці. Є докази того, що свого часу населення Петри сягало 20 тис. осіб. Однак після відкриття морських шляхів на Схід сухопутну торгівлю прянощами згорнули і Петра поступово спорожніла, загубившись серед пісків. Відомо, що у V ст. Петра стала центром християнської єпархії, у VII ст. її захопили мусульмани, у ХІІ ст. містом володіли хрестоносці. Сьогодні Петра складає частину володінь бедуїнів.
Місто Петра розташоване у скелястій місцевості серед пустелі. Гігантським будівельним майданчиком став глибокий каньйон, ширина якого перебуває у межах від 2 до 200 метрів. Потрапити у Петру можна лише через вузьке міжгір’я. Місто унікальне тим, що практично усі споруди вирубані з червоного піщаника. Залежно від часу доби скелі забарвлені у червоний, рожевий, темно-малиновий, абрикосовий, сірий, оранжевий, шоколадно-коричневий чи пурпурний колір. Розташована на території сучасної Йорданії Петра зайняла велику площу, простягаючись на кілька кілометрів від Мертвого моря до затоки Акаба на Червоному морі. Петра (у перекладі – Скеля) стала містом із каменю, схожого на яке у Римській імперії не було.
Численні висічені у камені споруди Петри добре збереглися до сьогоднішнього дня. Древнє місто включене у перелік Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Петра, що розташована у 262 км на південь від Аммана, – одна з найвизначніших пам’яток Йорданії, популярний туристичний об’єкт. Тепер приблизно півмільйона туристів приїжджають у Йорданію щороку для екскурсії у Петру, споруди якої свідчать про славетне минуле міста у скелях. Вхід у Петру платний. Щоб потрапити у місто, треба пішки, фаетоном, верхи на коні або верблюді подолати ущелину. Перед входом в ущелину сучасні бедуїни, нащадки набатійців, продають сувеніри і пропонують туристам здійснити незабутню прогулянку у Петру.
Ущелина, з якої розпочинається каньйон Сік, – це глибоке міжгір’я у велетенських скелях нубійського піщаника. Сюди майже не проникає сонячне проміння. Вузький прохід завширшки близько 2 метрів і завдовжки приблизно кілометр петляє між скелями, що майже змикаються на висоті понад 90 метрів. На деяких частинах дороги у Петру досі залишилася бруківка з набатійських часів. Коли ущелина робить останній поворот, із напівтемряви у всій своїй красі виринає величний палац Ель-Хазне (у перекладі – Казна, чи Скарбниця). Фасад унікальної пам’ятки давнини висічений із величезної скелі. У висоту Скарбниця сягає 43 метрів, а її ширина складає 30 метрів. Це одна зі споруд І-ІІ ст. до н.е., які збереглися найкраще. Від вітру, дощу і піщаних бур статуї, ніші та колони древнього шедевру захищає скеля над ним. Завершенням споруди є величезна урна з каменю, в якій начебто зберігалися золото і дорогоцінне каміння (звідси й походить назва Скарбниця). Але з’ясувати достеменно призначення споруди наразі не вдалося. Ймовірно, палац збудовано на честь відвідин Сирії імператором Адріаном.
Чимало рис Ель-Хазне свідчать про те, що палац могли спорудити майстри, знайомі з прийомами архітекторів Александрії Єгипетської. Монументальна Скарбниця – приклад високої майстерності давніх архітекторів і каменетесів. Досі не знайдено відповіді на запитання, яким способом вони висікали фасад, на основі яких розрахунків, на основі яких попередніх проектів. Сьогодні з цього приводу можна лише робити припущення.
Величезну поверхню скелі було стесано. Але для цього потрібне будівельне риштування. Проте дерев у цій місцевості обмаль. За відсутності риштувань можна було, не стесуючи одразу всю поверхню, скористатися нерівностями скелі і рухатися ними, як сходинками. У такому випадку і каменетес, і різб’яр починали зверху, вирубуючи першу сходинку, а далі спускалися нижче і нижче. Та як тоді вони могли визначати потрібні масштаби споруди? Адже одна справа розмітити майбутню споруду і вирубувати її, стоячи на будівельних риштуваннях, а зовсім інша – робити те ж саме, стоячи над безоднею. У будь-якому випадку досвід і вміння архітекторів та каменетесів, які створили цю грандіозну скельну споруду, викликають повагу і подив.
Фасад Скарбниці став всесвітньо відомим після показу одного з фільмів про Індіану Джонса – на її тлі знімали фінальні кадри кінокартини.
Далі каньйон Сік поступово розширюється і переходить у природний амфітеатр, у піщаникових стінах якого є багато печер. Головна вулиця міста збудована після приєднання Петри до Римської імперії. Дорогу прокладено зі сходу на захід, паралельно до русла ріки Ваді-Муса. З обох сторін вулиці споруджено вишукану колонаду. Західний кінець вулиці завершується великим храмом, а східний – 3-прольотною тріумфальною аркою.
Дорога від Ель-Хазне до центру міста оточена сотнями висічених у скелях споруд: величних храмів, монастирів, царських гробниць, маленьких і великих житлових будинків, святкових залів, водних каналів і резервуарів, лазень, сходів, культових споруд, торговельних площ, арок, громадських споруд. На цьому ж шляху розташований класичний Амфітеатр, здатний вмістити 8 тис. глядачів. Вирубані напівкругом у камені ряди сидінь збігають до невеликої сцени.
Після Амфітеатру починається основна частина міста, що займає площу приблизно 3 кв. кілометри. Візантійська церква у Петрі оздоблена мозаїкою, загальна площа якої сягає 70 кв. метрів.
Вирубаний у скелі на вершині кручі Монастир Ед-Дейр – найвеличніший храм Петри. Його висота сягає понад 45 метрів, а ширина – приблизно 50 метрів. На стінах споруди вирізано хрести. Можливо, храм слугував християнською церквою. Потрапити у Монастир можна лише зійшовши вгору 800 сходинками, які за багато століть витримали вплив повеней і землетрусів. Іти вгору треба не менше 40 хвилин. Вздовж підйому ростуть кущі рододендронів.
Скелі з невеликою рослинністю приємно вражають, причому, не менше, ніж саме місто. Ледь помітні стежини прокладено скельними поличками крутих схилів ущелин. Вздовж усього каньйону Сік звивистими кам’яними каналами й сьогодні тече вода.
Високо у горах розташовані так звані Висоти – місце, з якого відкривається прекрасний вид на все місто. Найкраще оглядати Петру вранці або у надвечір’я – тоді сонце особливо гарно підсвічує рожеве каміння. Саме за цей неповторний відтінок Петру називають Рожевим містом.
З Висот можна оглянути храм із вирубаними у камені барельєфами воїнів. Привертає увагу фігура гігантського лева, висічена з величезної кам’яної брили. А загалом у Петрі близько 800 об’єктів, які варто відвідати, – недарма ж квитки у Петру реалізують не лише на один чи два дні, але навіть на три. Окрім згаданих вище пам’яток, варто також назвати Печери християн, Мавзолей Аарона, Площу фасадів, Палац дочки фараона. В місті два археологічні музеї – старий (у горі Джебель Аль-Хабіс) і новий, де зібрано особливо цікаву колекцію експонатів. Чимало пам’яток у Петрі утотожнюють із біблійними хроніками – власне долину Ваді Муса (долина Мойсея), гору Джебель-Гарун (гора Аарона, на якій, за переказом, помер первосвященик Аарон), джерело Айн Муса (джерело Мойсея) та інші.
На різних рівнях у скелях вирубані будинки Петри. Вони сполучені вулицями і терасами. Печер у скелях так багаго і вони розташовані так щільно, що нагадують вікна сучасних багатоповерхівок. Щоправда, на відміну від звичайних будинків, зійти з поверху на поверх там можна зовнішніми сходами. У печерах є кам’яні ложа, залишки вогнищ. Окрім просторих житлових кімнат, вирубано також невеликі підсобні кімнати.
Червоні скелі зі звивистими прожилками утворюють вишукані візерунки на внутрішніх і зовнішніх стінах споруд. Зі старих кам’яних домів давно все винесли, залишилися лише різнокольорові гладкі стіни і підлога, але й через багато століть приміщення зберігають вигляд багато оздоблених залів.
Ярослав РАЧКОВСЬКИЙ
«Аспекти Будівництва». 2008 рік
|
|
|
|
